Прикарпатець розповів про бурхливі події Революції гідності та “Гуцульську сотню” (фото)
«В нас була Гуцульська сотня», – Олег Соломченко, 33 роки, приїхав на Майдан з карпатського містечка Косів Івано-Франківської області і став сотником Гуцульської сотні.
Про це інформує щоденна онлайн-газета Голос ІФ.
На Майдан я вперше приїхав на третій день після розгону студентів. Тоді ще все тут було в такому хаотичному стані. Ще не було справжньої самоорганізації, але люди вже почали між собою гуртуватись: будували невеличкі намети для спання і щоб погрітися. З нашого Косівського району можна було на пальцях однієї руки порахувати знайомих облич. Але мені почали дзвонити, запитували, що тут робиться у Києві, і масово почали приїжджати, щоб захистити наш український вибір.
Ви були постійно на Майдані чи все-таки виїжджали додому?
Як сотнику залишати свою справу? Я був тут майже безвилазно. Тільки після Нового року на кілька днів поїхав додому і ще 16, 17 та 18 лютого. Але почались лютневі події, і я повернувся до Києва.
Я вже казав, що був сотником. Але спочатку був координатором Косівського району на Майдані. Так постановили люди з нашого району, які від початку там збиралися. Моїм завданням було координувати в Києві наших людей, допомагати з поселенням, допомагати з харчуванням, допомагати зорієнтуватися тим, хто вперше приїздить на Майдан, бо людей все більшало. Тоді вже було приїхало і за сто чоловік, потім ще більше. Доводилося тоді з «ЕкспоПлазою», Жовтневим палацом домовлятися, з організаторами в Профспілках про їхнє поселення. Люди хотіли щось робити, бути корисними. Одні записувались волонтерами, інші виявляли бажання долучитися до охорони об’єктів – це була найвідповідальніша справа. В той період ми охороняли підходи до барикад. І так сама по собі починалася наша самоорганізація.
Тоді я домовився з афганцями – наші побудували перший намет з їхньою допомогою. Придбали на початок один намет, а потім збудували тут невеличке наметове містечко. Люди постійно тут жили, несли службу у 8-й Сотні. Ми були: 8-ма Сотня, 3-й батальйон, 1-й взвод. Були конкретні об’єкти, які ми цілодобово охороняли.
Як виникла ідея створення вашої сотні? І коли ви зреалізували цю ідею?
Першим, хто озвучив цю ідею, був Микола Григорович Квас, він був колись заступником Голови Косівської адміністрації. Люди вже були до того готові. Я дав усім час, щоб на протязі доби визначились в цьому питанні. І всі люди сказали, що вони бажають бути окремою сотнею. Я звернувся до Андрія Парубія, він також не був проти. Хоча тоді дуже ретельно ставилися до створення сотні. Кожна сотня перевірялася, мала випробувальний термін, пізніше визначали сотника. Така була процедура. Ми пройшли цей процес дуже злагоджено і стали по черговості 32-ю Сотнею. Нашим завданням була охорона окремих об’єктів, охорона периметра Майдану. Так було до початку тих подій на Грушевського. А під час дій на Грушевського наші хлопці разом із афганцями теж мали свій периметр, ще робили там «зелені коридори» для медиків. Це були перші барикади вже на передовій, які ми захищали, звідти ж виводили поранених.
То ви не тільки безпосередньо на Майдані були задіяні в охороні?
Пізніше, вже після подій на Грушевського, коли ми розширили територію свободи, ми взяли під свою відповідальність пости на Трьохсвятительській. Це декілька барикад. На одній такій барикаді нашим завданням було регулювання, пропуск машин. Це була цілодобова варта. Звичайно, чергували також навколо наметів, також цілодобово. Кожен мав свою функцію, починаючи від роботи на кухні або завскладом та закінчуючи справжніми військовими діями. Також всі ми ходили на тренування, проходили фізичну підготовку.
А які це тренування були?
Це була загальна фізична підготовка, рукопашний бій, вміння володіти предметами для самозахисту, а ще займалися тренуванням моральної та фізичної стійкості, психологічної витривалості. Такий був вишкіл, щоб у разі нападу захищати себе та інших.
Ви були сотником, тож вам, напевно, доводилося спілкуватися з керівними службами Майдану? Як відбувалася координація дій на Майдані?
Я як сотник приходив на загальні збори сотників і організаторів, брав участь у розробці рішень по стратегії дій Майдану. Також це стосувалося воєнних дій, коли вже до цього дійшло. Це виглядало так, що стратегічні плани конкретних подій спочатку розроблялися, потім пропонувалися на розгляд сотникам. На одній із таких нарад народилася ідея будувати барикади зі снігу та льоду.
Не про всі моменти я можу розповідати. Ми ж мали свою розвідку, мали своїх людей, які надавали нам інформаційні зведення: що відбулося за ніч, яка ситуація навкруги поза межами Майдану, де на той час були «тітушки», військові, «Беркут», як вони переміщалися, яким чином вони сюди доїжджали, яка їхня кількість. Що разу при небезпеці штурму розроблялися конкретні плани дій.
Кожен вечір на нараді з усіх питань приймалися відповідні рішення. Це було важливо для перемоги. Але, звичайно, ми б не перемогли, якби не той колосальний емоційний народний всплеск на Майдані.
А коли були протистояння?
Наша сотня в усіх протистояннях брала участь. Вперше – в грудні, наш підрозділ був вже у 8-й Сотні, коли «Беркут» хотів захопити Будинок профспілок. Зараз вже змішуються і дні, і місяці. Це було вночі. Тоді ми були в кільці, нас намагались ізолювати. Було повне оточення Майдану. Не пропускали машини з дровами, з водою, провізією. Десь тиждень так тривало. Після того, вночі з 10 на 11 грудня, їм дали команду взяти Профспілки. Вибрали, як завжди, ніч для своїх чорних операцій, саме тоді, коли найменше було людей. І почали штурмувати. Я був дуже здивований, як тоді всі швидко організувалися. Це було позаду сцени, коли нас в кільце взяв «Беркут», оточив скрізь по периметру. Ми були в кільці. Розуміли, що якщо вони нас візьмуть – зроблять з нами, що завгодно.
Але приблизно дві або дві з половиною тисячі людей, а беркутівців озброєних було не менше, почали протистояти. Вони витісняли, били палицями, провокували. Ми трималися. Звичайно, багато було поламаних кісток у людей. Надавалася швидка медична допомога. Тоді вже була дуже жорстка організація людей. Всі виконували чітко команди, бо розуміли, що без нашої чіткої взаємодії вони нас просто задавлять. І ми вистояли в такому фізичному протистоянні кілька годин. А тоді в дзвони почали бити, закликаючи на допомогу, і Київ почав вставати. Тоді вони відступили, вони нас не взяли: ні Профспілки, ні людей. Хоча серед наших багато було травмованих.
А чи було у вас якесь бойове оснащення?
Тільки палиці та щити. Ще не було навіть алюмінієвих щитів, не було залізних «самопальних» щитів, тільки дерев’яні або фанерні, та й тих було мало. Ще каски будівельні були.
Потім я постарався забезпечити наших людей хоча б елементарним захистом. То вже пізніше до цієї справи долучилися деякі підприємці. Люди передавали гроші своїм знайомим, щоб купити бронежилети й різний захист. Ці засоби багатьом врятували життя. Відверто кажучи, я бронежилет практично не носив. Навіть 19–20 лютого.
Можна припустити, що відповідні структури знали про людей на Майдані, які мали певну відповідальність. Напевно, вони за сотниками встановлювали якийсь нагляд. Чи ви це відчували?
Потім вже наша служба безпеки з’ясувала, що є бази даних у силових структур, де є персональні дані про всіх сотників. Навіть наші психологічні портрети. То ми більше про себе могли дізнатися, коли до тих даних дісталися. Нас, сотників, і тих, хто був у комендатурі Майдану, не дуже й багато було, тому всі були відомі. За нами влаштовували полювання. Одного разу мене переслідувала машина. Це було в околицях Києва… Дівчата допомогли нам вибратись. А другий раз, це коли я повертався з дому автобусом рейсовим. Нам повідомили звідси, що в нас є в автобусі «шістка», інакше не скажеш. І мене попросили зійти з рейсу. З нами в автобусі ще їхали наші бійці – це і Любомир Фокшей, і Андрій… Ми коло Житомира зійшли, нас зустріли довірені люди. І ми просто лісами звідти тікали. Таке було теж.
Розкажіть про вашу сотню в січневому протистоянні на Грушевського.
Наша сотня спільно з афганцями робила коридори між ультрасами і людьми, які були в другому–третьому ешелоні. Коли їх там підстрілювали, ранили – ми до- помагали медикам їх звідти евакуйовувати до польових шпиталів. А деякі брали участь безпосередньо в обороні. Особисто я, коли не мав координувати або допомагати з пораненими, теж брався за каміння, ще й таким чином захищав нашу свободу й нашу територію.
Не можу сказати, що я ніколи не сумнівався в тому, що я робив тоді. Але, слава Богу, що ніхто з нас не був важко травмований тоді. Важко поранені у нас, на жаль, все ж таки були, але пізніше, коли була вже найбільша кількість жертв, під час подій 18–20 лютого. Одного з наших було травмовано дуже серйозно: розбита практично черепна коробка, розбиті всі кістки обличчя. Він пролежав у комі три тижні, не приходячи до тями. Йому в комі робили операцію, відновлювали ціле обличчя, робили пластичні операції. Ми згуртувалися, щоб допомогти цій людині. Спільними силами збирали кошти на лікування – знайомі й друзі, які мають певне матеріальне становище, які мені особисто теж допомагали і допомагали моїй сотні ще від початку подій тут, у Києві. Цих людей не є багато, але всі вони зробили дуже велику справу. І цей чоловік, він киянин, хоч і дотепер перебуває в лікарні, але прийшов до тями, начебто одужує нормально. І я сподіваюся, що все з ним буде добре.
Чи всі люди у вашій сотні були з Косівського району?
Ні. Основна частина завжди була з Косівського району, але є ще в нас хлопець з Городоцького району Львівської області – він у нас біля кочегарки. Один чоловік із Тернопільщини. Долучалися кияни в певний момент. Але кістяк сотні – це люди з Косівщини. З кожного майже села міг бути один, а могли бути й троє–четверо людей. Але найбільше таких, я б сказав, загартованих духом національно-патріотичним – це з Березова: Березівський кущ.
Ваша сотня називається Гуцульською?
Так, більшість сотень мали назви: є сотні «Львівська брама», «Висота», «Ведмеді»… Я довго не думав, коли мене Парубій спитав, як буде називатися наша сотня. Звичайно, Гуцульська сотня, тому що тут і Косівщина, і Снятинщина, і частково Верховинський район представлені. Схиляю голову перед цими хлопцями, і радий, тому що ніхто з них не зірвався і всі до кінця трималися.
Яка вам запам’яталася подія на Майдані під час Революції Гідності, що мала місце саме за Вашою участю, як одна із найважливіших
Чимало подій були були важливими в житті єдиного організму на Майдані, на мій погляд коротенько розповім про одну із тих, що закарбувалася в моїй пам’яті. Пов’язана ця подія саме з позицією Києво-печерської лаври.
Під час Революції гідності УПЦ КП, на відміну від УПЦ МП, підтримала прагнення українського народу до свободи та виступила на його боці. Загалом, ці відмінності стали продовженням протистояння церков в Україні. А от Києво-Печерська Лавра під час Революції Гідності, за вказівки з Кремля, однієї із буремних ночей, розпочали закликати своїх вірних на захист Лаври та всіх вірних Московського патріархату, розпочали бити набат закликаючи всіх вірних приєднатися на «захист УПЦ МП по всій країні. Нагадаю, що набат – це сигнал тривоги у випадку якого-небудь нещастя. І зазвичай він подавався ударами спеціального дзвона. Саме тієї неспокійної ночі більшість протестуючих, що була на Майдані рушили ходою до Києво-печерської лаври. За протистуючими приєдналися віряни та церковнослужителі УПЦ КП та інших проукраїнських парафій. А опівночі тисячі притистуючих оточили всю зовнішню територію лаври її входи та виходи. Натомість в середині лаври лунали заклики до оборони будь-якою ціною лаври.
Звісно, що це була добре спланована провокація зі сторони російських спецслужб, щоб намагатися будь-якою ціною втягнути Майдан у релігійне протистояння. Власне саме в ту ніч черговим по Майдану, тепер вже покійним Героєм України Олегом Міхнюком було прийнято рішення відправити мене особисто на переговори з керівництвом Лаври. Щоб припинити бити набат і врегулювати досить неспокійну ситуацію навколо Лаври, що гостро та неймовірно швидко розвивалася.
Скажу відверто, коли мене нарешті впустили на територію Києво-печерської лаври в супроводі мого майданівського охоронця від побаченого я був шокований. У відчинених гаражах лаври стояли припарковані автівки найвищих посадовців режиму Януковича, очевидно, що вся правляча регіоналівська еліта, яка не змогла виїхати за межі столиці перебувала саме на території лаври. Там були також озброєні вогнепальною зброєю люди на кшталт тітушок. А також мною були впізнавані особи наближені до сім’ї Януковича.
На мою думку, в той час саме на території Лаври і сконцентрувалися ФСБешні центри впливу, що мали на меті здійснювати провокаційні дії стосовно подій на Майдані та навколо нього.
Коротенько скажу так, мені вдалося за декілька досить напружених годин переговорів з одним із впливових керівників УПЦ МП про припинення провокаційних дій, стосовно набату та інших можливих протистоянь, що мали на меті зіткнути релігійні конфесії між собою і були направлені для масового спротиву між учасниками та активістами Майдану з тими хто вважав Революцію Гідності державним переворотом.
Це буда для мене маленька, але непроста перемога, що вела до спільної великої перемоги добра над злом!
Не забудьте підписатися на наш YouTube канал Голос ІФ, дізнавайтеся актуальні новини м.Івано-Франківська та області першими!
Підтримати Голос ІФ: ПриватБанк 4246 0010 0028 2636