“Це моя найкраща робота”: як перша жінка-водійка автобуса у Франківську здійснила дитячу мрію (фото)

Шестирічна Наталя в автобусі стояла прямо за спиною водія кожного разу, коли їхала від однієї бабусі до іншої. Вона не могла відірвати погляду від того, як він керує автобусом.

Про це інформує щоденна – онлайн газета Голос ІФ з посиланням на Галку.

Дядько впевнено обертав великий руль своїми міцними руками. Клац — перемикнув важіль, і автобус плавно рушив з місця. Тепер ліва рука лягла на панель з безліччю кнопочок і вимикачів. Наталя спостерігала, як його пальці танцювали між ними — ось він натиснув щось жовте, ось повернув маленьке колесико, а тепер дотик до блискучого перемикача.

Наталя не пригадує, щоб у неї коли-небудь були ляльки. У дитинстві вона мала багато автобусів та машинок — мабуть, цілий автопарк.

Вона б теж так само тримала руль обома руками, перемикала швидкості, знала б, яку кнопку й коли натискати. І люди їхали б до своїх бабусь і дідусів, дякуючи їй.

Тоді, в автобусі між двома бабусями, вона ще не знала, що життя розкидає її між містами, війною, евакуацією і страхом. Але знала одне — колись вона буде по той бік керма. Через кілька десятиліть вона таки поведе автобус в Івано-Франківську.

На своєму маршруті

Наталія народилася в Почаєві на Тернопільщині, але у 17 років поїхала на море до Бердянська — і вирішила там залишитись. Працювала водійкою таксі. Там вона ще не мала відповідної категорії, й мрія стати водійкою автобуса здійснилась лише тоді, коли опинилась в Івано-Франківську.

8 січня минуло пів року, як Наталя Казимова водить в Івано-Франківську комунальний автобус. Перший її маршрут №46 зараз найменш улюблений, бо короткий. Ще є №50, але улюблений — №40 — найдовший, по якому вона їздить.

“Я в захваті. Мені настільки подобається, що я не помічаю як біжить час. Маршрут довгий”, — каже водійка.

Наталія встає трошки раніше — 03:00/04:00, бо любить поволі збиратися. Службовий автобус забирає водіїв і везе до депо. Там обов’язково проходять огляд у медика та механіка. Потім заводять і прогрівають автобус, а диспетчер видає графік на день.

“Це не просто робота — це хобі, яке приносить фінансовий дохід. Я отримую задоволення, реально відчуваю, що це моє. Я в захваті. Мені настільки подобається, що я не помічаю, як біжить час: тільки завела, прогрілась — і вже зміна закінчується. Ось сьогодні день прекрасний”, — каже Наталія.

Перше стажування проходило з досвідченими водіями, які розповідали всі нюанси роботи. У перший день рученьки-ніженьки тряслись, зізнається жінка — відчувала відповідальність за людей. З кожним наступним днем додавалась впевненість.

Наталія ділиться, що єдиною проблемою поки є тільки те, що вона добре не знає міста. Інколи пасажири питають, чи їде вона до певного місця, а вона не може відповісти. Але, за словами жінки, й на це є рішення. Після закриття зміни вона час до часу власною автівкою намагається освоїти маршрути, щоб з часом триматись на рівні з іншими водіями. Найперше хоче освоїти №55 та №41.

“Мені здається, що чим більший транспорт, тим легше їхати. Коли я пересідаю на своє авто, то мені не вистачає великих дзеркал, в яких видно все, я не так відчуваю габарити, мені заважає капот…”, — розповідає водійка.

Найбільше на дорозі дратують водії, які різко підрізають: “Різке гальмування — це травмування пасажира. І ще пішоходи, коли просто на дорогу виходять, не дивляться. Особливо коли дощі і темно”.

Дорога з війни до мрії

Із окупації Наталія виїздила вагітною. У лютому 2022 року російські війська зайшли до Бердянська, а родина виїхала у травні. На той момент старшій доньці було 12 років. Знаючи про ставлення окупантів до жінок і дітей, Наталія була переконана, що треба їхати. Жінка згадує, як вони їхали двома сім’ями на машині, обклеєній білими простирадлами, під обстрілами.

“Стріляли наші туди, ті стріляли на західний напрямок, а ми летіли і молились, щоб не прилетіло по нас. Зараз як подумаю — неправильно ризикнула. Але страшніше було б там залишатися”, — розповідає жінка.

Для Наталії Івано-Франківськ став місцем, де здійснилась її мрія. І з містом була любов з першого погляду. Коли меншій донечці було 11 місяців, вона розпочала свій шлях до здійснення мрії. Відкрити потрібну водійську категорію вдалось завдяки шведській програмі для жінок-ВПО. На навчання у сусідній Тернопіль їздила разом із меншою дочкою. Старша дуже пишалася мамою. Вона знала, що це мрія мами і вірила 100%. Вона сказала: “Ти у всьому зможеш, мамо”.

“Я ризикнула і пройшла. До того ж у мене був величезний водійський досвід. Спочатку діти були в автобусі під час навчання, потім я їх прилаштувала до дівчат, які також навчались. Старша доглядала за меншою, дівчата приглядали за ними. Отак от я ризикнула — з малесенькою за 200 км від міста”, — згадує Наталія.

Не одна на маршруті

Із кожним колегою жінка вітається на дорозі — махає їм рукою і всміхається. Каже, що потоваришувати вийшло, хоч спершу й здавалось, що її не сприймали серйозно.

“Зараз я бачу, що сприймають, підказують, допомагають. Коли перекривали центр міста під час змагань, нам сказали, як нам треба їхати, а я ж погано орієнтуюсь. Мені тоді ще звечора підказували. Одна сім’я”, — ділиться Наталія.

Керівництво теж дуже раділо, що вона прийшла працювати. Підтримують і допомагають у всьому.

У Бердянську водійкам у таксі ніхто не дивувався — жінки були присутні у цій сфері. У Франківську в автобусі їй теж не дивуються, хоч інколи зацікавлені погляди пасажирів ловить.

“Ще не було конфліктних ситуацій, але дивуються. Багато хто знає, впізнає. Заходжу у магазин, а мені кажуть, що знають мене, що я водійка автобуса. Взагалі люди привітні у місті”, — розповідає Наталія.

Чому так мало жінок-водійок?

“Мені хочеться, щоб жінки більше приходили. Я дивуюсь, чому така увага до жінки-водійки автобуса, а до жінок-водійок тролейбуса ні. Це важче”, — міркує Наталія.

Вона вважає, що головна причина — страх відповідальності за людей. Сама Наталія постійно думає про пасажирів у салоні. Але закликає не боятися: “Важкого немає нічого. Тут все з автоматикою, керувати легко”.

“Різні, знаєте, є люди. Бувають і жінки — погані водії, і такі чоловіки. Це не про стать, а про те, чи твоє це, чи ні”, — додає вона.

Війна, за її словами, змінила комунальну сферу — з’явилась нестача працівників. Якщо до війни було важко влаштуватись через перебір кадрів, то зараз “Електроавтотранс” навіть оплачує навчання до працевлаштування.

“Якби більше жінок йшли на такі професії, це допомогло б. Скорочували б менше рейсів”, — переконана водійка.

Наталія розповідає, що зараз в “Електроавтотрансі” стажується ще одна водійка, й вона сподівається, що у тої все вийде. Можливо, десь вона стала для неї прикладом.

“Це не просто робота. Це хобі, яке приносить фінансовий дохід. І я отримую задоволення, реально відчуваю, що це моє. Я взагалі не відчула, що в мене була мрія — за кермо я сіла відразу у 18. А автобус — це найкраща робота. Я так ніколи не відчувала”, — каже Наталія.

Через кілька років вона бачить себе на тому ж місці. Хоче відкрити ще одну категорію — щоб мати змогу їздити на автобусах-гармошках.

“Кожен має займатися справою, яка приносить задоволення і є мрією. А боятися не треба. Якщо є мрія працювати водійкою автобуса — треба йти і пробувати. Тут такий колектив, що підтримає і допоможе. Просто не боятися, а йти до своєї мрії”, — підсумовує Наталія Казимова.