“Народження донечки мене врятувало” — історія 22-річної ветеранки “Гайки” з Калуша (відео+фото)

Замість цивільного життя в Польщі — стабілізаційний пункт, конвеєр із поранених і важка праця старшої бойової медикині.

Про це інформує щоденна – онлайн газета Голос ІФ з посиланням на Вікна .

Калушанка Анастасія Барабаш з позивним «Гайка» пішла на фронт одразу після повноліття. За її плечима — Куп’янськ, Покровськ, Часів Яр. Своєю головною опорою після звільнення зі служби дівчина називає дев’ятимісячну доньку Меланію.

Чому молода дівчина обрала військо, як давала собі раду із втратами та про що мріє після Перемоги.

Чекала повноліття, щоб стати на захист країни

У цивільному житті калушанка Анастасія Барабаш любила малювати та кермувати автомобілем. Не закінчивши юридичний факультет, дівчина поїхала за кордон, де понад рік працювала перекладачкою з польської мови для українців. Утім, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, вона дочекалася повноліття й одразу повернулася додому.

«Ми зібралися з трьома моїми друзями з Калуша і разом приїхали підписувати контракт. У місцевому ТЦК нас не взяли, тож кожен мобілізовувався у різних містах. Я пішла до Верховинського військкомату, де мене поставили на облік. За один день пройшла ВЛК і чекала два тижні на відправку до навчального центру. Це було наприкінці 2022 року», — пригадує Настя.

Дівчина пояснює: вони усвідомлювали, що мають більше сил та снаги, ніж старші люди.

«У першу чергу потрібно захищати родину, тому ми були переконані: хто, як не ми. Рідні гадали, що я їду на роботу до Києва. Правду їм сказала вже після складання присяги. Мама посивіла, тато був у шоці, але забрати мене звідти вже не могли. Я потрапила до 100 окремої механізованої Волинської бригади. Спочатку була бойовою медикинею взводу, працювала на стабілізаційному пункті, а згодом стала старшою бойовою медикинею окремої роти ПТРК», — ділиться ветеранка.

Основним завданням було надання першої медичної допомоги та евакуація поранених із поля бою. Траплялися зміни, коли привозили понад 50 поранених, і це нагадувало конвеєр: одні бійці на столі, а інші вже чекають на свою чергу. Найважчим виявилося втрачати людей.

«Коли не можеш врятувати бійців і вони вмирають у тебе на руках — це дуже важко. Сліз не було, бо розумієш, що вони йдуть звідси Героями, та й від однієї людини не може залежати все. Я себе не картала, бо я не Бог, а травми інколи бувають несумісними з життям. Від початку усвідомлювала, на що йду і що спроможна зробити. Коли хлопців довозили до стабпункту, доводилося їх реанімувати. Часом це було безперспективно, але траплялося й таке, що серце знову запускалося».