«На позиції ворог хотів застрелити, миші — з’їсти, а вода й болото — втопити»: історія прикарпатського поліцейського-піхотинця

Прикарпатський поліцейський Петро Ткачук майже 20 років служив у поліції, а у 2024 році долучився до стрілецького батальйону поліції Прикарпаття.

Про це інформує щоденна – онлайн газета Голос ІФ з посиланням на бойовий шлях поліцейського розповіли у поліції Івано-Франківської областію.

На Донеччині він командував взводом піхоти та разом із побратимами тримав позиції поблизу Клебан-Бицького водосховища.

Останнім мирним місцем служби Петра Ткачука була посада дільничного офіцера поліції у Тлумацькій громаді. У 2024 році майор поліції перейшов до стрілецького батальйону поліції Прикарпаття та став командиром взводу піхоти.

За словами Петра, його мотивація була пов’язана передусім із бажанням захистити двох синів від війни.

«Не хотів, аби війну на власні очі бачили мої двоє синів», — розповідає поліцейський.

Петро Ткачук пояснює, що піхотинці працюють безпосередньо на найближчій до ворога лінії.

«Далі піхотинця немає нічого. FPV-дрони працюють за 15 кілометрів від лінії зіткнення, НРК — за 30 кілометрів. А на самому краю є лише піхотинець. Легше назвати те, чим піхота не займається, ніж перелічити її щоденну працю», — говорить командир взводу.

На позиціях у Краматорському районі бійці укріплювали бліндажі під постійними обстрілами та відбивали атаки ворожих дронів. До бойових загроз додавалися складні погодні умови та гризуни.

«Постійні дрони, оптоволокно — воно всюди, куди не подивишся. На тих позиціях тебе хотіло знищити геть усе: наш “сусід” прагнув застрелити, миші — з’їсти, а вода та болото — втопити. Те, що ми залишилися живі, — лише завдяки Богові», — згадує Петро.

Під час однієї з ротацій поліцейський тричі виходив на позиції. Перші два виходи були пов’язані з підготовкою та замінуванням рубежів. Третій став безпосереднім боєм із ворожою піхотою.

Це сталося 6 листопада о 5:33 ранку. На позиції перебували двоє бійців та один поранений побратим. Четверо російських військових наблизилися до позицій. Один із них натрапив на встановлену поліцейськими розтяжку.

«Моя черга була сидіти на спостережному пункті. Ішла група ворожої піхоти — чотири чоловіки. Один із них зачепив нашу розтяжку. Одразу крик: “Саня, я триста!”. Другий кричить: “Я іду!”, а третій: “Ми кроєм!”. Ми негайно передали координати нашому батлкепу», — пригадує Ткачук.

За його словами, трьох російських військових тоді ліквідували.

«Ти цілишся, дивишся крізь мушку у живу людину… Хоча людиною це назвати важко. Тиск тоді скочив до 225, а цукор на адреналіні — майже до 20. Мені потім два тижні у Слов’янську медики не могли його збити», — розповідає поліцейський.

6 листопада Петро Ткачук вважає своїм другим днем народження. Після цього він також вирішив не стригти бороду до Перемоги.

Ще одним випробуванням став вихід із позицій 17 листопада. Під час відходу один із військових наступив на протипіхотну міну «пелюсток» та отримав важке поранення.

«17 листопада ми виходили: наш медик Міша Крупчин, хлопці з позивними “Дикий” та “Іскра”, і Саша із Закарпаття. Саша йшов першим і наступив на міну. Йому відірвало стопу. Понад 6,5 кілометрів по болоту та під вогнем ми тягнули його на собі. Тягнули з останніх сил, але врятували. Зараз постійно на зв’язку, передзвонюємося. Він живий — і це найголовніше», — каже Ткачук.

Поліцейський переконаний, що на фронті кожен зробив би те саме заради порятунку побратима.