“У полоні він став тригером для катів”: як звільнений з полону Мирон Борсукевич повертається до життя

Про звірства окупантів, першу посмішку племінника в госпіталі та свою волонтерську місію розповіла його тітка та координаторка 94-го прикордонного загону Ольга Чміль, інформує щоденна – онлайн газета Голос ІФ.

«Не просто племінники, а як перші діти»

Тітка прикордонника Мирона Борсукевича Ольга Чміль — молодша на 10 років рідна сестра його матері. Коли їхня мама Світлана померла після важкої хвороби, хлопцям (у Мирона є молодший на півтора року брат Іван) було лише 7 та 8 років. Ользі тоді виповнилося 17, вона жила разом із мамою та всіляко допомагала виховувати племінників.

«Вони для мене як сини, хоча основну турботу взяла на себе бабуся — саме вона виховала хлопців такими чудовими людьми. Я пам’ятаю їх із самого народження, адже сестра з сім’єю жила з нами. Згодом вони з чоловіком розійшлися, тому ми завжди були поруч і допомагали. Мирон та Іван росли добрими, лагідними, розважливими, ніколи не потрапляли в неприємні ситуації й не були розбишаками. Коли я вийшла заміж і переїхала, ми обов’язково зустрічалися на родинних святах — моєму дні народження та моєї доньки. Пригадую, хлопці завжди приходили такі акуратні: у чорних штанях та білих сорочечках».

Мама Ольги (бабуся хлопців) померла чотири роки тому. Попри те, що племінники вже дорослі, Ольга все одно продовжувала приглядатися за ними й підтримувати, адже власного сімейного життя вони ще не влаштували.

Поранення, контузія та ворожий полон

Мирон закінчив школу, працював різноробочим на автомийці та пилорамі. У 2015 році чоловік брав участь в антитерористичній операції (АТО) на сході України.

Восени 2022 року він знайшов у дверях повістку і, не вагаючись, вирушив до територіального центру комплектування. Так Мирон потрапив до 94-го прикордонного загону, де служив солдатом та інспектором прикордонної служби ІІ категорії.

Ольга Чміль пригадує: 13 вересня 2023 року в селі Андріївка Бахмутського району Мирон дістав поранення та контузію. Втім, чоловік ніколи не скаржився — навіть перебуваючи в госпіталі, намагався не турбувати родичку, щоб зайвий раз її не хвилювати.

«12 травня 2024 року на Харківщині племінник потрапив у полон. Напередодні вранці він ще зателефонував і встиг сказати: “Тьотю, алло”. Раптом у слухавці я почула російську мову, і зв’язок обірвався. Одразу подумала, що, можливо, почався наступ або прилетів дрон. Звісно, хвилювалася, але й раніше бувало, що по два тижні від нього не було звісток, коли Мирон перебував на бойовому завданні».

За два тижні сусідка показала Ользі відео, на якому був полонений Мирон. Його опублікувала дівчина з Коломийщини, яка шукала свого брата й поширювала знайдені кадри. Після цього жінка почала звертатися в усі можливі інстанції: Координаційний штаб, СБУ, поліцію, Червоний Хрест, постійно їздила на тематичні зустрічі та акції. Командування підрозділу на той час уже також володіло цією інформацією, хоча доти військовий офіційно вважався таким, що не повернувся з завдання.

«Я написала Мирону п’ять листів, але жодного він так і не отримав. Натомість нам аж у березні 2026 року практично одночасно прийшло три його листи — два з них із інтервалом усього в п’ять днів. У повідомленнях були стандартні фрази: живий, усе добре, годують, надають медичну допомогу. Передавав усім привіт, запитував про молодшого брата Івана, якого мобілізували у березні 2024 року, а в одному з листів вітав нас із Новим роком».

Звістки від побратимів та довгоочікуване повернення

Пані Ольга періодично отримувала інформацію про племінника від інших військових, яких звільняли з полону. Вона пригадує, як після великого обміну в червні 2025 року її знайшов звільнений хлопець, котрий перебував у тій самій колонії в Мордовії, що й Мирон. Очевидець розповів, що у прикордонника поранені ноги та прострілена рука — саме з такими травмами його й брали в полон. Згодом новини про Мирона передав іще один земляк-долинянин, якого повернули під час наступних обмінів.

«У день обміну, 5 червня, мені спершу надійшло сповіщення в застосунку “Дія”, а згодом зателефонували з Координаційного штабу. Звісно, плакала від радості. Наступного ранку я вже розмовляла з Мироном по телефону. Він зізнався, що це справжнє диво, адже звільнення стало для нього повною несподіванкою. Коли 8 червня я приїхала до нього, племінник був дуже розгубленим і не міг повірити, що все це наяву і він нарешті вдома. До самого вечора майже нічого не говорив, лише коротко відповідав на запитання».

Тепер захисник понад усе мріє повернутися до рідного дому, спробувати відновити звичне життя та знайти роботу. Проте рідні розуміють, що поспішати не варто. Насамперед на Мирона Борсукевича чекає лікування, тривала реабілітація, а також обов’язкова процедура фіксації правоохоронцями всіх злочинів, скоєних проти нього російською стороною.

«Найбільше хочу, щоб він максимально відновився і нарешті створив власну щасливу сім’ю», — підсумовує Ольга Чміль.

Важкі наслідки полону та шлях до відновлення

Роки, проведені у ворожій неволі, суттєво підірвали здоров’я військовослужбовця. Зараз Мирон перебуває під пильним наглядом медиків та проходить складне лікування.

«Зараз він ходить до стоматолога, адже в полоні йому повибивали зуби. Наприкінці червня племіннику зробили операцію — почистили рани та провели пересадку шкіри. Також має бути оперативне втручання на оці. До повномасштабної війни він уже мав проблеми із зором, але після полону вони посилилися: потрібно міняти кришталик на лівому оці, бо ним він бачить лише на 10%».

Психолог наполегливо просив рідних не розпитувати бійця про пережите, адже Мирон поки що психологічно не готовий повертатися думками в ті жахіття. Єдине, чим він поділився з тіткою, це те, що для одного з наглядачів у колонії він став своєрідним «тригером», через що той постійно і з особливою жорстокістю катував українця.

Попри всі труднощі, пані Ольга вірить у краще. Вона зізнається, що дуже хвилюється, аби племінник упорався з пережитим і обрав у майбутньому правильний життєвий шлях. Зараз їй, звісно, спокійніше, але жартує: остаточно «жити для себе» зможе лише тоді, коли одружить обох племінників.

Підтримка побратимів та перша посмішка

Ольга Чміль є не лише турбованою родичкою, а й координаторкою 94-го прикордонного загону. Тому, коли їхала відвідати Мирона, подбала й про інших звільнених захисників. Вона привезла військовим солодощі, сигарети, подушки, маленькі наплічники з найнеобхіднішим та зворушливі дитячі малюнки. Вони розчулили загартованих чоловіків до сліз, хоча спершу всі бійці, включно з Мироном, були дуже закритими.

«Я привезла із собою ляльку-мотанку і прив’язала її до металевої конструкції над ліжком, яка допомагає підійматися. Саме тоді я вперше за весь час зустрічі побачила, як племінник посміхнувся. До цього він був стиснутий, наче жучок. Уже після мого від’їзду медсестра розповідала, що Мирон став набагато більше спілкуватися і навіть сфотографувався з іграшковим ведмедем, якого подарували на день народження комусь із медичного персоналу».

Нагадаємо, що 37-річного долинянина Мирона Борсукевича повернули з дворічного російського полону під час масштабного обміну 5 червня 2026 року.

За час своєї відданої служби прикордонник нагороджений відзнакою Державної прикордонної служби України «За мужність в охороні державного кордону» та відзнакою Ради національної безпеки і оборони України (РНБО).